Розучування танцю з колективом: передай і поділися

Найдоступніший спосіб передати хореографію без втрат — поєднати письмовий опис з еталонним відео. На практиці кожен блок на 8 рахунків записують з коротким описом головного руху, його напрямку й рівня (верхній, середній чи партер). Відео слугує візуальною опорою, що знімає неоднозначності, яких сам текст ніколи повністю не покриває.

Пара «текст + відео» працює, бо поєднує два регістри: запис фіксує задум і структуру (послідовність блоків, напрямки, рівні), а зйомка показує справжній рух, його амплітуду й динаміку. Для колективу це зручний формат: кожен танцюрист може переглядати відео скільки завгодно й звірятися з нотатками, щоб відновити порядок фрагментів.

Щоб структурувати ці нотатки, корисно спиратися на просторові складники хореографії: рівні (верхній, середній, нижній), малюнок танцю на підлозі (прямі лінії, діагоналі, зигзаги, спіралі, криві) і форми, які утворює група (лінія, колона, діагональ, геометричні фігури на кшталт квадрата чи трикутника). Якщо називати ці елементи прямо, блок за блоком, передача стає набагато надійнішою.

Щоб ділитися розстановкою без плутанини, увесь колектив має користуватися одним сценічним словником. У Франції говорять про côté cour і côté jardin. Côté cour — правий бік сцени, як його бачить глядач; côté jardin — лівий. Класична французька підказка — накласти ініціали Jésus-Christ (J.C.) на схему сцени: J (Jardin) ліворуч, C (Cour) праворуч.

Глибину описують словами авансцена (face) і глибина сцени (lointain). Авансцена — передня частина сцени, найближча до глядачів; глибина, позначена задньою стіною, — найвіддаленіше від них місце. Оскільки колись сцени були похилими, лишилася звичка казати «спуститися», коли йдеш із глибини до авансцени, і «піднятися», коли йдеш від авансцени в глибину. А сценічний майданчик (plateau) — ширше поняття, ніж сцена: він охоплює також куліси й трюм.

Увага, якщо працюєш з англомовними джерелами: логіка точки зору там інша. Англійською «downstage» означає наблизитися до глядачів, а «upstage» — віддалитися (спадок похилих сцен, або «rake»). І головне: «stage left» і «stage right» визначають з погляду виконавця, що стоїть обличчям до глядачів, — отже, «stage right» праворуч від нього, тобто ліворуч для глядача. Côté cour (праворуч для глядача) і «stage right» (праворуч від танцюриста) — це протилежні точки зору: краще це уточнювати, щоб не було непорозумінь. Велику сцену зазвичай ділять на дев’ять зон, перетинаючи чотири напрямки (upstage/downstage, stage left/right).

Крім матеріалів, танцюристи запам’ятовують свої місця, коли розуміють свою роль і спираються одне на одного. Щоб добре стати в групі, треба знати свою роль (соліст, опора побудови чи доповнення), стежити за рухами інших, щоб передбачити потрібні ритм і простір, — і так уникати зіткнень. Якщо стратегічно займати кути й використовувати діагоналі, лінії стають цікавішими візуально, а ризик затулити інших танцюристів від глядачів зменшується.

Координація на виступі тримається й на невербальному спілкуванні: погляду, усмішки чи легкого руху рукою часто досить, щоб лишатися синхронними. Після кожної репетиції корисно попросити в партнерів відгук про позиції й синхронність. Щодо практики репетицій, позначати свої орієнтири й місця на підлозі — добра звичка, щоб закріпити просторову пам’ять, з поправкою на кожен конкретний зал.

Словник композиційних прийомів теж допомагає запам’ятовувати колективно, бо називає стосунок між танцюристами в кожну мить. Унісон — це робити те саме в той самий час і в тому самому напрямку (не плутати з простим «робити разом»). Канон — той самий рух виконують кілька танцюристів, але зі зсувом, повертаючи його через рівні проміжки. Накопичення (акумуляція) додає рухи один за одним, щоразу починаючи з тієї самої точки (такий собі жестовий «зіпсований телефон»). До цього додаються стосунки, як-от дзеркало, каскад, діалог, контакт чи підтримка, і способи групування (дует, тріо, квартет). Вебінструмент на кшталт Stancz дає змогу розставити й переглянути ці побудови в 2D, 3D і з погляду глядача («Вигляд із зали»), а це допомагає підготувати позиції й поділитися ними ще до репетиції.

Щоб архівувати твір на довгий термін, існує спеціальне знання — нотація руху (dance notation). Це символьне відображення руху й форми людського танцю за допомогою графічних знаків, фігур, траєкторій, числових систем або позначень літерами й словами. Найчастіше її використовують, щоб записувати й відновлювати (restaging) хореографічні твори; 1948 року Ганья Голм (Hanya Holm) стала першою хореографинею Бродвею, яка захистила свої танцювальні партитури авторським правом, — для «Kiss Me, Kate».

Дві найпоширеніші системи в західній культурі — Labanotation і Benesh Movement Notation. Labanotation (її ще називають Kinetography Laban) створив австро-угорський хореограф Рудольф фон Лабан (1879–1958) у 1920-х роках, і їй досі віддають перевагу ті, хто працює в некласичному танці. Benesh Movement Notation створили 1955 року Рудольф і Джоан Бенеш; її почали викладати 1956 року в Royal Academy of Dancing, і нею записують балетні партитури в усьому світі, тоді як Labanotation більше вживають для некласичного танцю.

Важливе застереження: хореографічна нотація — знання для фахівців (хореологів), а не інструмент для широкого загалу. Чимало систем до того ж призначені для певного стилю й погано описують інші види танцю, що обмежує їхнє універсальне застосування. Тож аматорському колективу краще щодня спиратися на відео й прості нотатки, а нотацію тримати в голові як професійний метод збереження.